Найбiльш за все...
Найбільш за все людина полюбляє свої страждання...
Вона їх щільно здобрює своїми думками, рясно зрошує життєвою енергією, контролює своєю увагою.
А потім ретельно збирає багатий врожай своїх невдоволень, зернятка яких знову саджає у благодатний родючий ґрунт своїх переживань. Плекає, пестить, ходить біля них колами та чекає в надії, коли нарешті збере врожай доброї долі, промовляючи:"Боже, як мені це вже набридло! Чи Ти не бачиш мої страждання?"
Година за годиною... місяць за місяцем... рік за роком... все теж саме. Нічого... зовсім нічого не змінюється.
Коли вже впаде від втоми, болю та відчаю, запрошує вона до себе близьких людей, але не для того, щоб просити допомоги покинути цю справу. А для того, щоб у спогадах та розмовах поділитися новими паростками своїх невдоволень життям, які так рясно знов зійшли на її життєвому полі.
Та раптом заходить до неї якась начебто знайома, а начебто й - ні, людина та каже: "Що ти робиш? Навіщо ти ганьбиш своє життя? Не варто цього робити. Чи не ти колись прагнув про врожай любові, щастя та волі у своєму житті, мріяв саме про це? Пішли зі мною."
Але у відповідь вона чує лише надмірно роздратований голос:" Якщо ти щось приніс - давай сюди. А ходити туди-сюди у мене немає часу. Чи ти не бачиш, що я зайнятий, і в мене ще багато роботи?" І та людина йде геть.
Трохи згодом приходе ще хтось... Він завжди, чомусь, приходе другим... Чомусь..?
"Пішли зі мною, - каже він, - і ти, нарешті, отримаєш владу, а з ними й гроші. От тоді й купиш собі, що заманеться: кохання, щастя... все, що забажаєш."
Не роздумуючи, йде з ним людина, спочатку у непомітний серпанок, що переходе у легкий туман...та згодом, крок за кроком занурюється у глибоку темряву, що її повільно поглинає... коли найбільш за все людина полюбляє свої страждання, вона стає привабливою для темряви.
Вона їх щільно здобрює своїми думками, рясно зрошує життєвою енергією, контролює своєю увагою.
А потім ретельно збирає багатий врожай своїх невдоволень, зернятка яких знову саджає у благодатний родючий ґрунт своїх переживань. Плекає, пестить, ходить біля них колами та чекає в надії, коли нарешті збере врожай доброї долі, промовляючи:"Боже, як мені це вже набридло! Чи Ти не бачиш мої страждання?"
Година за годиною... місяць за місяцем... рік за роком... все теж саме. Нічого... зовсім нічого не змінюється.
Коли вже впаде від втоми, болю та відчаю, запрошує вона до себе близьких людей, але не для того, щоб просити допомоги покинути цю справу. А для того, щоб у спогадах та розмовах поділитися новими паростками своїх невдоволень життям, які так рясно знов зійшли на її життєвому полі.
Та раптом заходить до неї якась начебто знайома, а начебто й - ні, людина та каже: "Що ти робиш? Навіщо ти ганьбиш своє життя? Не варто цього робити. Чи не ти колись прагнув про врожай любові, щастя та волі у своєму житті, мріяв саме про це? Пішли зі мною."
Але у відповідь вона чує лише надмірно роздратований голос:" Якщо ти щось приніс - давай сюди. А ходити туди-сюди у мене немає часу. Чи ти не бачиш, що я зайнятий, і в мене ще багато роботи?" І та людина йде геть.
Трохи згодом приходе ще хтось... Він завжди, чомусь, приходе другим... Чомусь..?
"Пішли зі мною, - каже він, - і ти, нарешті, отримаєш владу, а з ними й гроші. От тоді й купиш собі, що заманеться: кохання, щастя... все, що забажаєш."
Не роздумуючи, йде з ним людина, спочатку у непомітний серпанок, що переходе у легкий туман...та згодом, крок за кроком занурюється у глибоку темряву, що її повільно поглинає... коли найбільш за все людина полюбляє свої страждання, вона стає привабливою для темряви.
Комментарии
Отправить комментарий